Емоційний стан «симулянта-незрячого» в процесі засвоєння методики просторового орієнтування

На сьогоднішній день в Україні налічується велика кількість людей з порушенням зору, та гостро постає питання адаптації таких людей до суспільного життя.

Сьогодні в Україні регулярно раз на рік проводяться дні «Білих тростинок», щоб привернути увагу суспільства до проблем людей з особливими потребами, а саме людей з порушенням зору.

Процес засвоєння методики просторового орієнтування «симулянта -незрячого» полягає в перебуванні в умовах, з якими кожен день в своєму житті зустрічається незряча людина або людина з порушенням зору. Для виконання цього процесу «симулянту» одягають пов’язку на очі та надають тростинку, для проходження маршруту, який кожний день долає незряча людина.

Звичайна людина рідко замислюється над тим, що відчуває незряча людина орієнтуючись в просторі, крокуючи містом чи поспішаючи на роботу, до магазину чи аптеки. Незряча людина користується точно ж такими умовами, що й звичайні люди та постає питання чи легко їй без спеціально оснащених умов орієнтуватись в просторі, і що відчуває незряча людина долаючи труднощі у себе на шляху.

Перебуваючи «симулянтом – незрячим», по-перше, відчуваєш тривогу, страх, що визиває паніку, де я, що робити, куди йти, що мене чекає за наступним кроком? Поступово перед очима зникають зображення місцевості, зникають образи будівель де знаходишся, навколо наступає темнота. Лише вгамувавши панічні настрої включаються інші почуття, починаєш уважніше прислуховуватись до різного шуму, ловиш найменший звук і стараєшся зрозуміти що це означає. По-друге, всі інші почуття загострюються. Швидко включаються увага та уява, зосередженість, з’являється стриманість та скованість у тілі та рухах. Коли зникає тривога та страх починаєш логічно мислити, в уяві починає вимальовуватись картинка місцевості, під ногами починаєш відчувати тверду поверхню та поступово робиш перший крок.

Ноги наче приростають до підлоги, важко пересуваються, а руки шукають за що можна підтримувати себе, бо коли тримаєшся за поручень чи тростинку то відчуваєш себе спокійніше, впевненіше. Тростинка простукує асфальтну поверхню, по звуку розумієш де закінчується асфальт і починається клумба чи земельна поверхня.

Перебуваючи «симулянтом - незрячим» постійно відчуваєш інших перехожих і чомусь боїшся зіштовхнутись з ними, тому це уповільнює та затримує рух, і тому на подолання маршруту потрібно виділяти більше часу, щоб прийти вчасно. Громадський транспорт зовсім не пристосований до потреб незрячих і без допомоги поводиря чи інших пасажирів не обійтись. Постійні труднощі, що виникають, це різна висота транспорту та відсутнє або несвоєчасне голосове повідомлення зупинки.

Коли наземний маршрут подолано, наступним найтривожнішим відчуттям є спуск в метро, де чекають безліч перепон, наприклад той самий ескалатор. Постійний шум та гамін в метро дезорієнтують в просторі, велика кількість людей та їхня швидкість не відповідають руху незрячої людини, тож орієнтування в підземному метро майже неможливо із-за великої кількості пасажирів. Виникає почуття безпорадності, розгубленості, самотності.

Багато недоліків трапляється по дорозі незрячої людини, а саме ямки, нерівності на поверхні дуже порушують рівновагу тіла та можуть призводити до падіння та травмування. Не однакова поверхня бордюрів чи ширина доріжок затримують освоєння та затримують рух.

Перебуваючи «симулянтом-незрячим» розумієш краще з якими труднощами зустрічаються незрячі люди, які емоції переживають, чого прагнуть. І лише занурившись в світ темноти, сліпоти, можна відчути емоційний стан незрячої людини.

Психологічний стан незрячої людини набагато глибше переповнений емоціями, ніж у звичайної людини, і ці емоції в переважній більшості негативні ніж позитивні. Не відповідність, не пристосованість доріжок, транспорту, будівель до умов незрячих несе стресове навантаження на психічний стан людей з порушенням зору. Постійне переживання стресу виснажує організм, відчуваєш втому, роздратованість, настрій погіршується. Але інколи душу переповняє і радість, коли незнайомі люди пропонують свою допомогу. Цінним є не тільки їхня допомога, а їхнє бажання допомогти незрячим, бути корисним. Важлива їхня підтримка. Часто підтримка незнайомої людини є тією білою тростинкою, очима незрячої людини.

Коли знімаєш пов’язку та відставляєш білу тростинку, розумієш як багато можна відчути, навчитись, відкрити для себе таємниці незрячого занурившись в їх світ. Лише відчувши на собі та подолавши всі труднощі пересування по місту, що трапляються з людьми з порушенням зору можна зрозуміти, як потрібно покращити їхнє життя.